воно не само собою, а котило свої хвилі за тими вільними вітрами, які були дужчі наших духовних сил. — І тогож дня, коли сонце хилилося на захід, ми побачили срібно-рожеву смугу Збруча…
Збруч зробив на мене вражіння маленької і нікчемної річки. Вузький, каламутний, мілкий, брудний, з убогими берегами Збруч, однаково, порушив нашу духовну рівновагу. — Що чекає нас на тім боці? — думав я, йдучи через деревляний міст, який сполучав Волочиськ з Підволочиськом. — Невже хребти карпатських гір і безрозважна туга за рідним золотоверхим Київом?…
І згадалися весняні місяшні ночі на Дніпрі. Дзвінкі степові пісні в лагідній темряві. Далекі орхестрові звуки врочисто-величнього „інтернаціоналу“ і оксамітовий дотик до холодного чола теплої долоньки моєї коханої подруги Тами. Тепер вона далеко. Залишилася в задимленім і голоднім Київі. На прощання сказала: — Вертайся скорше!…
В сутінках ночі торохтіли вози і було чутно окремі людські голоси. На півдні стояла хмара, блискали блискавиці, стугонів грім… В повітрі було тихо і млосно, наче хтось, зціпивши зуби, стискав його, щоб мовчало… Чутно було лише стукіт колес і кінських копит на брукованій дорозі, яка тяглась через Підволочиськ в глиб Галичини…
Коло воза, навантаженого якимись мішками та клунками йдуть і розмовляють дві темні постаті. З розмови чутно, що то козаки.
— Цеї ночі хтось украв командантського чемойдана, — говорив густий бас.
— Так, що тобі шкода його? — півзапитанням озвався тонкий тенорок.
— Шкода, бо нагорить мені за нього…
— Пусте! Ми тепер в Галіції…
— І справді!… Завтра на форшпана підем виганяти…
Густий бас і тонкий тенорок довго і смаковито розреготалися. Дядько на возі, якого забрали десь аж від Бердичова, глибоко зітхнув і промовив:
— Пустіть мене, добродії!… Бога за вас молитиму!…
