„ФОРШПАН”.
Гнані шаленими наскоками кінноти Буденного, ми безупинно посувалися на захід і, не зважаючи на липневу спеку, робили по 45—50 кільометрів на добу. Поруч нас завзято „корились“ наші друзі і по всіх шляхах здіймалися каламутно-руді хмари збитої порожнечі. Скрізь і всюди в полях було мертво і сонно, хоч жнива давно вже наспіли. В селах стояв несамовитий лемент статочних господарів, яких з кіньми та возами виганяли на „форшпана“. Це чудне слово на сільських мешканців робило страшне вражіння. Досить промовити його в одному боці села, як враз здіймався гармідер аж на другім боці і всі господарі, забравши з собою коней, поспішалися заховатися з ними денебудь в ліску, або ярку. Але без цього „форшпана“ ми ніяк не могли обійтися, бо всі наші „трени“ переважно складалися з сільських підвод, які ми забирали примусово, без усякої плати за „повинність!“…
Крім військового та скарбового майна, ми везли з собою евакуоване добро досить „ніжного характеру“, яке складалося з „урядових“ панночок та полковничих жінок. Не будь з нами цього добра, напевне сам „форшпан“ не був би такий страшний. А так підводам кінця й краю не було…
Одного дня ясно стало, що на Вкраїну повороту немає, бо скрізь і всюди загомонів всесильний голос селянських повстань. Розбурхане море свавільних мужицьких думок бушувало, не знаючи впину. Бушувало
