Инші весь час крутилися між рундуками і сварилися між собою.
Тра-та-та-та-та-та-та… — почулося коло церкви і кулі зароїлися між самими рундуками.
На Проскуров!… — командував якийсь твердий голос, але через декілька хвилин бігли назад.
— На Волочиск!… — лунав той самий голос.
На волочиськім шляху кипіло, як в улию. На зустріч втікачам стало декілька темних людських постатей і два кулемети аж заливалися своїм диким реготом. Перелякані втікачі кидали рушниці, губили кашкети, лізли на тини, шелестіли коноплями і вкривали трупами запилену дорогу.
— На Староконстантинов… Староконстантинов…
Трр-ах… трр-ах… — почулося і звідти.
Рогатий місяць висунувся зза хмари, чудний якийсь, наче спітнів. Зорі заховалися, поблідли. Світова зірниця соромливо моргала своїми промінистими очами і не знала куди їх подіти.
— Гг-ох!… — гримнуло з гармати. — Гг-ах… Гг-ах…
В садах заметушилась гучна лука і захитала деревами.
— На коні і зі мною! — гукнув сотник Гонибіда, винявши з похви шаблю. Тупіт кінських копит і окремі дикі вигуки замінили собою торохтіння кулеметів…
Світало. Якось чудно звучало півняче — ку-ку-рі-ку… В повітрі радісно закрякали чорні гайворони і стали кружляти над містечком.
— Чи всі повернулись? — спитався сотник своїх козаків.
— Два ранених маємо — відповів бунчужний.
— Зараз-же запрягайте вози і до своїх! Швидче!
Сам закрив рукою очі і журно похилився до гриви.
— Боже мій, Боже!… Швидче! Швидче…
Коли довга валка возів, з двома гарматами в кінці, витягнулась аж за містечко, сотник поклвака до себе двох козаків і подався з ними до вітряки.
