стараємось зайняти дороги до Волочиськ і Жмиренки, а я займу шлях на Староконстянтинів.
— Добре, пане сотнику! — відповів за всіх бунчужний.
— А ти, стара, гляди мені! — повернувся сотник до баби. — Йди до дому, та нічо не кажи нікому, бо застрілю!…
Баба стала хреститися й присягатися, але її ніхто вже не слухав.
Козаки натягнули попруги і рушили в дорогу. Кожний з них мав собі на думці, як найліпше виконати дане завдання, а тому їхали мовчки й обережно.
Вечірня мла вкрила гори й доли і навколо панувала мертва тиша, коли сотник Гонибіда зупинився і сказав:
— Стій! Заки я пройдусь до вітряка і повернуся назад, ви розділіться на чети і приготуйте кулемети.
Козаки не питали його, чого він туди йде, бо добре знали, що ніхто так добре не справиться з ворожим вартовим. З сотником поїхало два козаки.
Три тіні, скрадаючись, підійшли до самого вітряка.
— Вартовий! Ти спиш, вартовий!…
— Я тут! — почувся голос десь від землі і вслід за цим зявилась темна постать людини з рушницею в руках.
— Спиш с… с… і не чуєш нічого!… — крикнув сотник? — Навіть не бачив, як ми на розвідку їхали?… Спав, га?!…
— Ні, не спав! Я стомився і присів трохи відпочити!… — виправдувався вартовий, пильно праглядаючись до сотника; його надто вразив знайомий голос.
— Якже ні, як спав! — перебив сотник. — Ледащо!…
— Хрест святий, що не спав! — присягався вартовий.
