морда сама винувата! Нада було лошадьов Ляхам не давати і мужа свого не пускати!“ А коли я розплакалась, то мене випхнули за двері і сказали: — Пашла вон з цудова, щоб твого духу тут не було!“… Походила ще трохи між ними, тай пішла собі… Оце вже йду до дому, а сама не знаю, чого йду… Тройко діток, поля не має, чоловіка немає і коні пропали“…
Баба припала лицем до землі і стала хлипати. Великі, як горох, краплисті сльози котилися з її очей і падали на зелену траву, а козаки дивились і мовчали.
— Ну, бісові сини! — схопившись на ноги, скрикнув сотник. — Бач, до чого вже дійшло! Свої бють, чужі бють, треба й нам когонебудь бити! Ану, хлопці, на коні!…
Козаки миттю опинились в кульбаках, а стара баба злякано дивилась на них і шептала:
— Ой, Боженьку!… Та це теж більшевики!
— Не бійся, бабо, ми свої люде! Петлюрівці…
— Петлюрівці?
— Так, бабо!
— Таж вони в мене корову забрали… Може ви що порадите?…
Сотник дістав з кишені свої гроші, за які думав справити собі нові червоні шаравари і подав їх бабі.
— Візьми, бабо, ці гроші!… Свої власні даю… Колись, як стріну тих, що забрали твою корову, так накажу повернути… А тепер, прошу тебе, розкажи й покажи мені, де і скільки саме стоїть більшевиків?..
Баба сховала за пазуху пачку новісеньких гривень і сказала:
— Розкажу паночку, розкажу! Як поїдете цею дорогою, то так за одні гони від села, коло вітряка, що над дорогою, оден тільки вартовий сидить, а ті всі в містечку гуляють… Той вартовий питався в мене за документи і казав, що начеб то всіх Петлюрівців побито, а самого Петлюру до неволі взято…
— Ну, а зброї в них багато, не знаєте? — спитався вже бунчужний.
— Було пять гармат, але три гармати на Волочиськ повезли…
— Слухайте, хлопці! — сказав сотник. — Під самим містечком розділимося на декілька частин і по-
