— Якжеж то так, що чоловік повернувся, а коні пропали? — знов сказав сотник.
— Чоловіка мого під Проскуровом убитого найдено… На дорозі лежав… Заколотий штихом…
Козаки тільки зітхнули. А сотник, зморщивши чоло, питався далі:
— А тепер ви звідки йдете?
— З Чорного Острова, паночку! — відповіла.
— Щож там чути доброго?
— Нічого!
— Як так нічого? А військо там є?…
— Є, паночку, але не багато… Обірване, миршаве, люте…
— Гм… А якеж те військо?
— Більшевицьке, паночку!
Сотник моргнув до бунчужного і той простяг до баби свою боклажку:
— Випийте трохи! — сказав. — Це вам не зашкодить…
Баба взяла в руку боклажку і помалу стала пити. Але не встигла проковтнути одної краплі, як закашлялась і розплакалась:
— Оттакої!… Тож отруїтись можна!…
— Нічого! От закусіть трохи, а потім розкажете нам — чого ви ходили до Чорного Острова і що там бачили?… — сказав сотник.
Витираючи сльози, баба стала розповідати:
— Як було вбито мого чоловіка, то його знайшли й привезли до села таки наші, пашковецькі люде. Поховала я його, тай пішла шукати своїх коней. Питалася за ними скрізь по селах, шукала в Підволочиськах і в Проскурові, а вчора ранком до Чорного Острова. Ходила до всіх начальників скаржитись, але ніхто нічого доброго не сказав мені. Так я проходила до самісенького вечора, а на ніч до одних бідних Жидів попросилася. В ночі наїхали більшевики і стали всіх нищити, стріляти й рубати. Цілу ніч в місті була стрілянина, а на ранок все затихло й заспокоїлось. Вранці порадили мені ті Жиди піти й поскаржитись за свої коні більшевицькому начальникови. Але, як тільки я йому сказала про своє горе, то він так і розкричався. — Ти — каже — хахлацька
