На дні яру біла маленька річечка, а над нею шепталася зелена осока. Довгоновий чорногуз поважно ходив між осокою і жадібно хватав необережних жаб.
Сотник повернувся до сотні:
— Злізайте хлопці! — промовив тихо. — Тут зачекаємо ночі…
Козаки миттю скочили з кульбак і повідпускали попруги.
Після того, як виставили варту, всі зібралися до одного гурту і завели розмову про останній похід на Київ і про несподіваний відступ з нього. — Якби Поляки не втікали, то нічого більшевики не зробилиб! — сказав бунчужний. Сотник мовчки похитував головою і чогось всміхався.
— Дивіться, хлопці! Он полями якась баба суне! Може то передягнутий шпик? — гукнув оден козак.
— Ай справді: — обізвалось декілька козаків.
— Затримати й привести сюди! — сказав сотник.
Але баба, побачивши їх, сама завернулася і стала йти просто до гурту.
Всі затихли і мовчки стежили за кожним її рухом.
— Добривечір вам, добрі люде! — привіталась баба.
Привіталась і затихла. Маленька, зігнута, зморщена, стара, в обірваній спідниці й сорочці — нагадувала собою споконвічну мужицьку недолю. Глибоко запалими очами, здавалося, хотіла зазирнути в саму душу козацького сотника, а той сидів і суворо оглядав її нещасну постать.
— Хто ти така? — запитався нарешті.
— Січкарова Одарка з Пашковець… Шукаю своїх коней…
— А деж вони?
— Хибаж я знаю?… Поляки забрали „на форшпана“ разом з чоловіком…
— Ну, так чого вам шукати? Чоловік сам повернеться! — сказав сотник.
— Ой, горе мені! Чоловік мій на другий день повернувся, а коні на віки пропали!… Ось, вже тиждень минає як я шукаю…
