І серед його підвладних були такі, що співчували й завидували одночасно.
Їдучи між лавами спілого жита та пшениці, він покручував свої вуси і думав: — От, якби так поталанило зробити це діло, то напевне підполковника дістав би!…
Серед мрійносонної мовчанки золотих ланів де-не-де стрекотали пільні коники та перекликалися перепілки. Останні соняшні проміні злотними гадюками плазували між придорожніми будяками і спалахували червоними іскорками на золотих хрестах поблизької сільської церкви. Вечірня тиша була байдуже напружена, як військовий тарабан, з якого мають вибивати „зорю“…
Зненацька через дорогу перебіг величезний рудий заяць і сховався в житі… Хтось з молодших козаків промовив:
— Буде зле…
Сотник повернув назад себе голову і, шукаючи очима того, хто це сказав, заговорив сам:
— Страхопудам завжди зле! Як битися з ворогами, так нічого всяким забобонам вірити… Козак мусить завжди бути козаком і на прикмети не покладатися…
— Що тут, пане сотнику, говорити! — обізвався підлестливим голосом бунчужний. — Торік в Соколовського скількіб не пішли куди з вами, так все було добре… Навіть краще вдавалося діло, як з самим Соколовським…
Звичайно, при инших обставинах, сотник Гонибіда такі розмови дуже любив, але на цей раз він не звернув ніякої уваги і знов захопився своїми вусами. В його голові весь час снувалися думки про те, якби так непомітно підїхати до самого містечка і зачекати десь ночі, щоб як найліпше виконать своє боєве завдання?…
Про це саме став думати і бунчужний, бо він ще з самого початку цеї подорожі, як тільки було сказано, що „необхідно вибити з Чорного Острова більшевиків“, захоплено зголосився йти першим.
Не доїзжаючи три кільометри до містечка, сотня по команді сотника звернула на бік й подалася в яр.
