мовчки встає і тиснеться до дверей. Охрімови стало соромно і, бажаючи якось загладити вражіння невдалого читання, він заговорив:
— Ще не всі прокинулись, пане аґрономе! Всі люде тепер сонні стали… Світити немає чим, на серці смутно, а радости ніякої… Тут, казали люде, що ви всякі фокуси умієте, так от показалиб їх, а люде й зацікавилисяб.
— Які фокуси? Що за фокуси? — почервонівши спитався агроном. — Я вам хотів щось розумне сказати…
Дядько, що мав півдесятини землі, підійшов аж до самого аґронома і спитався:
— А можеб ви сказали нам, коли будуть давати землю?.. Можеб ви прочитали про це щонебудь…
— Ні! Я про це тепер нічого не знаю! Землі давати не будуть…
— Так щож його тепер робити? В Америку їхати, чи що таке?..
Мовчки схилив на груди свою голову молодий аґроном, і тільки тяжко зітхнув.
Коло школи люде розмовляли:
— І що він таке говорив?!
— Господь його знає! — казав, поле треба скородити граблями, то краще родитиме.
— От так штука!.. Ха-ха-ха!.. Як видно, так йому гарні гроші за ці казки платять, коли він просив, щоб ще приходили послухати.
Охрім хотів сказати, що аґроном „правду казав, а тільки не було вніманія“, але Дмитро, заломивши картуза на потилицю, вже просторікував:
— „Да… вон нічаво не понімаїть… Однім словом, абсолютно-настоящій болван! Вот я даже могу сказать, когда я бил на фронтє єщо, так відєл даже спеціяльно как Нємці в восточной Прусії работають коло землі, абсолютно. У, єтот — вискочка! Вот к примєру сказать, как дядька Охрємій, лоторой завсєгда всяческія слухі распространяїть!..
— Так, так! — потакувало декілька голосів.
Вечоріло. Небо вкривалося темними хмарами. Люде розходились по домах…
