— Нічого… колись буде такий час, що й я одягнуся, а тепер треба якось обходитись…
Став прощатися з жінкою й діточками. Хрестив їх і цілував, а сам ковтав сльози й удавав спокійного.
Жінка вже не плакала і не стогнала, а тільки проказувала: — „Хай божа ласка буде з нами!..“ Діти, своїми сонними, нічого не розуміючими оченятами злякано дивилися на батька і тулилися до матері.
На дворі починало розвиднятися. Остап низенько вклонився жінці і вийшов з хати. Холодний вітер шарпнув за поли його сірої свитини і дико зареготався…
До Остапа й Яреми підійшло ще декілька чоловіків і вони всі разом подалися з села.
До одного куріня козаки привели декілька чоловіків, яких стрінули на дорозі. Вони стояли гурточком і щось розмовляли між собою. До них вийшов сотник і запитався:
— Хто ви такі?
— Селяне! — в оден голос відповіли всі разом.
— Звідки ви? — допитувався сотник далі.
— Ми всі з Вертіївки. Йдемо до Хвастова, — відповів Остап.
— А по дорозі ви часом нікого не грабували? — знов спитався сотник.
— Крий Боже! Нащо нам когось грабувати, як ми йдем до чесного народнього війська? Тяжка кривда заставляє нас йти війною, але за це нас Бог не осудить, — щиро відповів Остап.
Сотник простяг йому руку і сердечно сказав:
— Слава Богу! Коли є такі щирі люде, то „ще не вмерла Україна!“ Наш курінь воює з тими, проти кого ви повстали, через те приймаю вас до своєї сотні.
1918 р., 19 грудня.
