— Піду! — відрубав Остап. — Піду, бо жити так не можна, а про Бога краще мовчи.. Що Він мені зробив такого доброго? — Нехай судить мене на своїм страшнім суді, якщо має за що судити!..
— Схаменися!.. Що ти кажеш? — скрикнула жінка.
— Кажу те, що заставляє казати нужда наша! — відповів Остап.
Хора жінка впала на заялозену подушку і замовкла.
Хвилинами з її грудей виривалося глибоке зітхання, а її бліде лице стало майже чорним.
Остап витяг з печі сковорідку, поставив її на припічку, а сам знов повернувся до жінки.
— Слухай, люба! — став вмовляти її. — Сама бачиш, що я нічого не можу тепер зробити з нашою нуждою.
— Отже краще буде, як я піду за повстанцями з нашого села. Ярема Мельник, що служив у попа, теж йде разом зі мною… Він якось зумів переховати корець жита, так і нам половину дає. Його жінка буде доглядати тебе, заки я не повернуся… Будь певна, що все буде гарно, бо весь народ йде…
Жінка простягла до нього руки і сказала:
— Хай Бог допомогає!.. Коли так тяжко жити, то йди…
Каганець ледве що блимав і чорні тіні, як привиди безпорадности й розпуки танцювали на стінах і тулилися по кутках. Остап перехрестив жінку й дітей, а сам став перед образами на коліна і став гаряче молитися. Помолившись, він загасив світло і ліг спочити трохи.
Міцно спав Остап і певне, що й до самісенького ранку не прокинувсяб, якби його не розбудив Ярема.
— Ну й заверюха! — сказав Ярема, входячи в хату, — світа божого не видати, так мете…
— А в тебе й одягтись немає в що. Кудиж ти підеш в одній свитині? — говорила хора жінка.
Остап чогось замислився, але через хвилину сказав:
