що це за жінка коло нього, памятаю, він відповів: — „Приблудна якась, з вулиці. Заговорила до мене таким приємним голосом, що мені ніяково було не відповісти їй. Йшла поруч мене через два квартали, а коли я звернув до каварні, то й вона зайшла“…
— Це та, що тоді в каварні? — сказав я в голос.
— Та сама! Знаєш, я ще того дня не виїхав… Два дні сидів у неї. Навіть не сподівався, що вона така цікава. Після того, я ніколи не забував за неї і, як тільки хто їхав до міста, так завжди передавав до неї листи і гроші. Тепер вона взялася за чесну працю: тримає невеличкий заїзд і столовку. Я з нею в товариських відносинах живу.
— Вибачай! — сказав я. — Мені трохи не зрозуміло, що саме ти називаєш товариськими відносинами?..
— Признатися, це трохи чудна річ. Ти помітив, як я отетерів, побачивши на твому столі чорну кітку?..
— Ну?!..
— Нічого… Тож її кітка… Тільки дивно мені, як вона сюди прибігла?.. — сказав він майже пошепки. — Знаєш, відколи я став її коханцем, від тоді мене переслідує отся чорна кітка. І коли вона дивиться на мене, то я роблюся сам не свій. Можливо, що через це саме я й досі сиджу на селі та чекаю, коли вона приїде до мене, або одержу від неї листа.
— Так ти просто хорий, Миколо! — заспокоював я його. — Цеж смішно навіть людям казати в наші часи.
— Кому сміх, а кому горе… Тим більше горе, що в наші часи про такі річі не говорять. — Говорив він тремтючим голосом, що свідчило про його нервозність. — Вонаж на мої гроші і заїзд відчинила. Ніколи не відмовлю їй, а вона все тягне, тягне, тягне… Вся надія на тебе, що ти мене витягнеш з цього болота.
— Не турбуйся! Все гаразд буде! Я думаю, що тобі слід би серіозно взятися за революційну роботу серед селянства, а тоді й сили свого опору загартуєш…
Раптово на моє ліжко упало щось велике і важке. Я глянув і побачив дві зеленопломінні цяточки. Ці цяточки швидко наближалися до мого лиця і щось
