ПРИБЛУДНА КІТКА.
(Різдвяне оповідання).
Настав Свят-вечір, а в мене холодно й голодно. Мороз і загальна руїна зробили Велике Місто майже мертвим… Я сидів самотно в своїй понурій кімнаті і згадував своє село. — Тепер там напевно лунало врочисте:
„Видить Бог, видить Творець
За що мир погибає…“
Декілька літ тому назад, коли цей вечір мені приходилося проводити під „рідною стріхою“, я від всієї душі сміявся над традиційною вечерою з обовязковою солодкою кутьою і солоною рибою, але тепер?.. Бачите, тепер я пишу войовничі вірші про волю і мені ніяково признаватися, що кусок такої риби значно поправив би мій „мерехлюндний“ настрій…
Мої думки нагло порушились. За дверима щось шкрябалося. Спочатку несміливо й злодійкувато, а потім уперто й настирливо. — Ну, — подумав я про себе, — не инакше як різдвяний дід…
Відчинив двері:
— Прошу! — сказав.
В кімнату вбігла чорна, з білим черевом, кітка і стала лащитись коло моїх ніг.
— Звідки вона взялася? — спало мені на думку.
Звірят я взагалі люблю, але після мого знайомства з оповіданнями Едгара По — став відчувати якийсь містичний жах перед чорними котами. Отже,
