Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/93

Цю сторінку схвалено

89

кривду над собою і що домагаються вільного життя і мирної праці на своїй землі… Чи так я сказав, панове товариство?!…

— Так, пане отамане, так! — загукали Трипільці, витискаючись наперед. Очі Зеленого засяли. Стиснувши в руках шаблю, вирівнявшись, не говорив, а кидав словами:

„Чи пригадуєте той час, коли ми одностайним напором повалили гетьмана і зломили залізну силу німецьких баґнетів?… Як що так, то мусите знати і те, для чого саме ми це робили!… Потім, чи пригадуєте, як ми залишили Київ і пішли до Трипілля?… Як що пригадуєте, то й знаєте, що робили ми це не з лихої волі, а з чистоти серця, як того вимагала наша велика віра!…

— Правильно! Правильно, що й казати! — почулися з пітьми голоси. — Нам заморські ґенерали не потрібні…

— Так! — хитнув головою Зелений. — Нам нічого було кланятися всяким Французам та Румунам, коли досить мали своїх власних сил… Але, на жаль, наші керманичі тоді не розуміли цього і, захоплені вигадками свого мозку, не хотіли рахуватися з нами… Самі знаєте, чим кінчилася вся їх справа, а тому говорити про це не приходиться… Досить буде сказати, що вони опинилися без ґрунту, а ґрунт зістався без душі… Ми тепер самі між ворогами, як той богатир на роспутті… єдиною нашою зброєю в боротьбі з цини ворогами є наша велика віра в будуччину… І доки ця віра буде з нами, доти не страшні нам ніякі вороги і доти будемо справлятися з ними…

— Чому ні?… Ще такого задамо їм перцю! — несподівано вигукнув на весь голос дядько Пилип, який стояв у перших рядах.

— Ціхо! — смикнув його хтось із заду за пол. — Чого репетуєш?…

Зелений на хвилину зупинився. Обвів поглядом ряд знеможених лиць і заговорив далі;

— Дні наші в походах, а ночі в сторожжі… Змагаємся й вартуємо, а навколо нас тьма тьмуща небезпек, які загрожують нам загибеллю… Навіть у цей час, коли я говорю до вас, ворог звідусіль оточує нас, наміряючись зробити несподіваний напад… Одначе, це нам не перешкодить поговорити, бо час горячий настирливо вимагав від нас свідомости нашої справи… Ця ніч є останньою в тому безладному змаганню, яке ми вели досі і, зі сходом сонця, кожний з вас мусить переродитися і зрозуміти, що з переяславськими дяками нам не по дорозі… Цим я хочу сказати вам те, що годі нам уявляти собою якусь збірну ватагу паливодів та горлорізів, а мусимо створити певне боєве ядро, навколо якого моглиб скупчувати десятки й сотні тисяч мужицьких повстанців, які, не кидаючи коси й плуга, скрізь і всюди були б з нами… З цею метою встановляється мною сталий звязок між усіми окремими пов-