Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/90

Цю сторінку схвалено

86

Через хвилину до ніг Зеленого, як кинутий дужою рукою велечезний мяч, бухнувся дебелий, з рижою бородою і маленькими хитрими очами, неповоротливий чоловяга. Помало, непоспішаючися, він підвівся на ноги і став, обтрушуватися:

— Сказано, прості мужики… — промовив понуро. — Кидаються…

— Сідайте трохи! — показав йому Зелений на той пеньочок, на якому перед тим сидів сам.

Дяк недовірчиво подивився на нього з під лоба і, нічого не кажучи, сів.

Повстанці зареготалися.

— От скотина, дарма що дяк!…

— Кождий сам собі пан… Чого там ще?… — згідно промовив отаман, придивляючись до понурої постаті дяка.

— А хіба вони знають це? — заговорив дяк. — Їм усе одно, щоб не робити, аби робити…

— А вам як? — спитався хтось з гурту.

— Мені не все одно, коли я пішов сюди! — озвався дяк. — Як би були якійсь инші доходи, то не пішов-би до вас

— Ах, так ось чого він крутиться тут?! — почулися навколо обурені голоси.

— Тихо! — гукнув Зелений. — Чоловік, може, добре щось хоче сказати…

Дяк хитро прищулив ліве око, подивився так навкола себе і, вже цілком сміливо, став говорити далі:

— Казали, що Зеленчак, чи Зелений, сякий і такий і що в нього не життя, а масниця… Тепер-же я сам бачу, що Зеленому не хватає навіть того, що Ангел має… Сплять усі, де прийеться, їдять тільки те, що добрі люде дадуть, а про то, щоб погуляли як слід, ніхто й гадки немає…

— Як то так? — стримано спитався Залений.

— Дуже просто! — всміхнувся дяк. — Зайняли яке небудь містечко і зараз-же контрибуцію на нього… Тоді всього буде досить, а то все Україна та Україна якась…

— Мовчи гаде! — несподівано кинувся до нього Проць.

Дяк враз пополотнів і злякано залепетав:

— Чого-ж ви того? Я тільки той… порадити хотів… мене навіть соборний протоєрей поважав і…

— Мовчи!… — почулися звідусіль обурені голоси і чиясь дужа, з кострубатими пальцями, рука сміливо потягла його за бороду.

— Зоставте! Не треба! Я думаю, що він сам піде від нас! — промовив Зелений.