Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/88

Цю сторінку схвалено

84

В кущах голосно зашелестіло і до огнища під'їхав на змиленім коні Ґонтаренко. Під'їхавши до Зеленого і не злізаючи з коня, він нахилився і пошепки заговорив щось. Зелений уважно слухав і його лице робилося живим, очі спалахували дивними вогниками. Нарешті він нетерпеливо махнув рукою і сказав:

— Тоді ви зараз-же об'їдьте вартових, а ви, Процю, обійдіть табор і скажіть, щоб сходились на раду… Крім того, скажіть усім, щоб були готові до походу… Після півночі на Умань…

— Справді на Умань?! — зчудувався Проць.

— Кажіть, як я сказав! — нетерпеливо озвався Зелений. — Через годину, щоб усі були тут, за винятком вартових.

Проць, не кажучи ні слова, повернувся і бігом побіг в гущавину ліса. Ґонтаренко садонув острогами втомленого коня і подався слідом за ним. Зелений зостався сам і схвильовано зачав ходити навколо огнища. Де не де з кущів підводилися цікаві голови сонних повстанців, які тільки-що пробудилися і тихо між собою говорили:

— Чули?.. Нарада буде… Здається, на Умань підем…

— Яка там нарада серед ночі!… Просто червоні близько…

— Ну й життя наше… Сто раз гірше від того, що в регулярній армії…

— Як-би так на тебе реґулярна дісціпліна, то не патякав-би такого своїм дурним язиком…

— Е… знаємо ми тих реґулярників… вони тільки втікати вміють…

— Але за те-ж вони в ночі спокійно сплять і ніхто їх на ніякі ради не скликав…

— Пан отаман напевне знав, коли скликає…

— Гм… пан отаман… пан отаман… спочити не дасть…

Зелений ходив і думав про те, що йому тільки-що сказав Ґонтаренко. І за своїми думками про великий, однопільний, всенародний фронт, забувся за все на світі і не помічав нічого. — „Значиться, уряд у Кам'янці, фронт реґулярної армії ширшає, Галичани на допомогу йдуть… Гм… от щоб так тридцять тисяч та просто на Київ… От щоб так…“ І тут-же думав, через що так довго не вертається Супоня, який ще вчора вибрався в Київ до арсенальських робітників і в його душі прокидалася якась незрозуміла трівога. Ненароком взявся за шаблю. Вона була холодна і вогка, як тоді, коли він наступав на гетьманців у Голосіївському лісі. Зупинився на хвилинку і жадібно став дивитися в лісову темряву, наче там мали заблищати золоті маківки святої Софії. Зітхнув і враз згадав, що вже незабаром Великдень і що в Трипіллі вже пишуть писанки. Мати також напевно готується до свят; до церкви ходить… І дивувався сам із себе, звідки такі думки беруться і нічого