82
— Ви, дядьку Пилипе, робіте так, щоб добре було… — озвався нарешті Зелений. — Як що ті баби хочуть стояти на варті, так поставте їх…
В той час із кущів вийшов Проць і сказав:
— Мені здається, що треба було-б побудити всіх, що зараз сплять і заставити їх вартувати…
— Я піду! — почувся з кущів тоненький голос і до огнища підійшов малий, літ чотирнацяти, босий, в залізній касці і з карабіном в руках, блідолиций хлопчина.
Зелений пильно подивився на хлопчика і сказав:
— Ти, дитино, лягай собі спати…
— Але-ж я ще від самого Переяслава ні разу не вартував! — скрунув хлопець головою.
— Нічого! Ще навартуєшся…
— Тоді я йду вже. — півзапитаючо промовив дядько, беручи знову „під козирок“.
— Йдіть, йдіть… — хитнув головою Зелений. — Вартуйте там собі…
Дядько повернувся на закаблуках і зник у темряві. Зелений довго дивився в його слід, а потім повернувся до Проця і тихо спитався:
— Ну, що там з нашими розвідками та звязками?
— Поки-що, нічого нового… — в півголоса відповів той. — Баби з Канева переказують, що сьогодня прийшло туди дві дівізії червоних москалів. Один полк отаборився над Дніпром, наміряючись оточити цей ліс.
— А з Білою Церквою як? — спокійно і так-же тихо знову спитався Зелений.
— З того часу, як ми їх полякали під Хвастовом, вони перепровадили туди чотири сотні піхотних і два кінноти полки…
— Кепсько… — промовив сам до себе Зелений. — Виходить так, що ми зараз оточені… Гм… треба щось вирішати і то негайно…
— Я гадаю, що було-б найкраще, як би ми зараз вибралися… — почав було говорити Проць, але Зелений взяв його за руку.
— Тихше з цим… — промовив. — Люди потомлені, набоїв немає, з харчами також кепсько…
— А ми харчів у жидів достанемо! — раптово почувся з кущів грубий голос.
Зелений сердито зморщив брови, а Проць запитався:
— Хто там такий розумний?
— А хіба-ж то не все одно хто? — відізвався грубий голос? — Чи то розумний, чи дурний, аби лише добре було…
— Хто це, справді? — повернувся Зелений до Проця.
— Та це той дяк, що в Переяславі пристав до нас — відповів Проць.
