Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/83

Цю сторінку схвалено
1. ВЕСНА БРЕНИТЬ…

…„Страшні часи настали на Вкраїні…“ — сумно говорили старі діди, сидячи на теплих печах в затишних хуторах. Важко зітхали старечі груди, здивовано здіймалися в гору сиві брови й надаремно грозилися комусь довгі, кістляві руки…

Однаково ніхто на них не зважав, ніхто їх не слухав, бо хіба-ж можна затримати молоде вино в старих міхах, або загатити весняні ріки прогнилим торішнім листям?…

Ще не встигло заясніти по весняному обновлене сонце, як забреніло й загуло по всій Україні… Якась таємничо-велитенська сила заворушилася в ґрунтах чорноземних і затрясла ними від козацького Катеринослава аж до галицького Станиславова… Задвижали нетерпеливо широкі простори селянської ріллі, затремтіли не з'орані обшари бувших панських ланів, по яких ходили сільські злидарі, облюбовуючи для себе „власну ділянку“…

Ще й не розцвілося як слід, а вже все стало жити. В могутнім гомоні весняного відродження пробудилася селянська чуйність і в темні ночі, коли сизо-молочними випарами вкривалася сита земля, поза клунями чулися якісь придушені шепоти, які нагадували собою — не то святу молитву, не то страшне закляття…

А з півночі, сходу й заходу все непрошені гості. З окрівавленими по лікті руками, з хижими очами, з ненаситними шлунками сунуть в міста і виголошують на принишклих майданах свої зрадницькі гасла, надіючись прихилити тим до себе заворожені серця гречкосійські…

І в цей час невідомо хто і як розносив по хуторах та селах дивні чутки про те „що з далекої, заморської землі йдуть чорні люди, які разом з Москалями будуть землю ділити і мужицьких дітей сліпити…“ і насторожувалася селянська чуйність і міліони мозолястих рук грізно стискалися в кулаки, будучи кожної години готовими до боротьби за право на своїй землі.

„Досить їм марою тут стояти!…“ — лунало по Вкраїні й роспачливо товклися в небо потворливі голови димових велитів, що здіймалися з полум'я незлічених пожеж „панських гнізд“…