75
— А воно й варто було-б нам трохи розважитися… Ви-ж тепер отаман!..
— Ну й справді, вже отаман! — засміявся Данило. — Покличте, ліпше, кого небудь з посильних і пошліть за чаркою…
— Гаразд! — сказав Проць. — Я зараз!…
Встав і вийшов з хати, а Данило знову сів коло стола і знов замислився. І, враз, його думки сполохано розлетіли і десь в саму глибину душі полилися з-за стіни звуки пісні. По голосу впізнав, що то співав Проць:
„Журо-ж моя, журо,
Тось мя зажурила,
Щось мя молодого
З білих ніг звалила…
А я тої жури
Тай не страхаюся,
Піду до корчмоньки,
Горілки нап'юся…
Горілонька п'ється,
Горілонька льється,
Край мого серденька
Чорна жура в'ється…“
Раптом пісня ввірвалася, почувся якийсь трівожний гомін, а потім швидкі кроки. Данило схопився і кинувся до дверей. Проць стояв на порозі блідий, як глина, і схвильованим голосом говорив:
— З наказу Головної Команди на нас вислано експедіцію… Частина вже тут і зайняла пристань на Дніпрі, а друга частина десь у полі…
— Ах, ось як! — скрикнув Данило. — Ну, Господи благослови!… Схопив у руки карабіна і вискочив на двір. Перед його очима, як камінна скеля, вже стояла сотня повстанців у кожухах, цілком готова до бою. Підбіг Петро і сказав:
— Частина їх на пристані, а друга частина підходить з поля…
— Кіннота в поле! — крикнув Данило. — Піхотинці за мною на пристань!…
— Слава отаманові Зеленому! — гукнула сотня кожухів і їх голос прокотився громовою луною по всьому Трипіллі, яке, як один чоловік, повстало враз зі своїм отаманом за своє селянське право…
