67
боюсь попасти в ту саму „Лукіянівку“, що може зле відбитися на всій трипільській справі…
— Шкода! Дуже шкода, але нічого робити! — сказав Супоня. — Йдіть і чекайте мене в себе! Я вже думав на Полтавщину до Шинкаря махати, але на щастя, стрінувся з вами. Тепер мені більш нічого не треба!…
— До речі! — пригадав Данило. — Ви з робітниками в добрих відносинах.
— Ха-ха-ха! — засміявся Супоня. — Сам-же я робітник!…
— Так! Але ви-ж тепер не на заводі…
— Не на заводі, бо маю від орґанізації доручення, які заставили мене залишити завод.
— Що-ж то за орґанізація?
— Робітничо-селянської єдности!
— Ну й як-же вона дивиться на справи…
Супоня аж почервонів і це було видно навіть при світлі ліхтарень.
— Дивиться, дивиться!… Сказав-же я вам!…
— Ах, так?!
— Еге-ж, так!
— Ну, тоді гаразд! Бувайте здорові!
— Бувайте!… Ага, я й забув сказати! Знаєте, моя сестра вийшла заміж, а синок того… знаєте, того… загинув у січні під час обстрілу міста червоними…
Закрив лице руками і важко зітхнув.
Данило взяв його за лікоть правої руки і сумно сказав:
— Товаришу! Війна в мене забрала найдорожчого мого брата і тепер я живу його життям…
— Як, так?! — здрігнувся Супоня.
— Так! — сказав Данило. — Коли ми прощалися з ним в останній раз, то він зі сльозами на очах сказав: „Коли ти маєш згинути там, так хай краще я згину!…“ і пішов і згинув, а я жию його життям!…
— Чудне щось! — замислено сказав Супоня.
— Так, чудне, але справжнє…
Глянули зі співчуттям друг на друга і розійшлися.
Та плутанина думок, в якій боровся Данило, зараз-же зникла, як тільки з Білої Церкви почувся клич Директорії стати до боротьби за визволення. На таємній нараді трипільського повстанчого комітету, в який входили Проць, Ґонтаренко, Супоня і Данило, було вирішено негайно роспочати повстання й захопити владу до своїх рук. Тут-же було обрано повстанчий штаб, в склад якого ввійшли всі три товариші Данила, а він сам взяв командування всіми повстанчими відділами Трипілля і його околиць. Всіх, що вже числилися в рядах повстанців, було оповіщено, аби
