53
Подумала хвилинку і сказала:
— Я буду тільки з вами!…
— Кохана!…
Осіннім хмурим днем посунулись знову вози. На цей раз їхали вже не запасні й не мобілізовані, а молоді, як цвіт, рекрути… На цей раз вже не було такого лементу, як тоді, тільки плач болючий сонні верби гнув до долу.
Тихо і придушено, як тяжко окривджена дитина, плакала Оксана, дивлячись у слід воза, на якому поїхав Данило. З німим роспачем в голосі, зойкала за клунею Маруся, тільки-що попрощавшись з ним. Сумний і мовчазний, як темна ніч осіння, сидів поруч Данила на возі Олекса, який в своїм мовчазнім болю ніяк не міг роспрощатись із ним і їхав за ним аж до тієї станції, де він мав сісти разом з иншими в приготовлений для них ешелон і виїхати на місце призначення… їхали, а над возами лунав безмежно тужний мотив пісні прощальної. —
„Ой, гай мати! Ой, гай мати!
Ой, гай зелененький! —
Помандрував із Трипілля
Хлопець молоденький…“
Співали й плакали за покинутою родиною. Співали й сміялися з несподіванки такої. Співали й марили блискучими медалями й хрестами. Були тут ріжні люде і ріжно розуміли своє становище. Один тільки Данило не плакав, не сміявся і не марив, бо він аж надто вже розумів сумну дійсність і його безмежне горе заніміло в душі в однім лише, слові: „Війна!“ Чого більше всього боявся і що більше всього ненавидів, те само прийшло до нього, як сувора неминучість, захопила його в свої обійми і повела туди, де нема волі, нема чину, нема нічого і все зливається в одну сіру руйнуючу масу.
І тільки вже на станції, коли запакували всіх до ваґонів, Данило наче зі сну пробудився. Схопив Олексу за руки і горячково став цілувати його в чоло, лице, уста й очі.
— Я йду, брате! Йду і прошу тебе берегти матір і не забувати того, що на нас чекав ще инша мати!…
Олекса безмовно притискався до нього і так вони стояли, плакали й клялися служити тому, що ще від колиски покликало їх до себе.
— По ваґонах! — почулася команда провідника ешалона, такого жвавого рижобородого москаля.
Данило ще раз поцілував Олексу і ще раз сказав:
— Не забувай за матір!…
