51
необхідність на заводі… Директор клопотався…
— А тепер?
— Якось то буде!… Може й не заберуть… Не хотів-би я йти проти своїх…
— А, так! В Австрії багато наших… Галичани там…
— Не тільки в Австрії і не тільки Галичани, — гірко сказав Данило. — А хиба в Німеччині не такі самі робітники й селяни?…
— Ой, Боженьку! — скрикнула Оксана. — Хіба-ж то правда? Вчора батюшка коло волости казали, що вони не православні!…
— Так, мамо! — сказав Данило. — Вони не православні, але вони також люди… Вони також мають своїх дітей, батьків, братів і так само працюють, як і ми… Правда, вони трохи ріжняться від нас тим, що в більшости освічені і не такі темні…
Оксана тільки головою похитала:
— Господь його відає й знає… Хай би, краще, теї війни зовсім не було… Яка кому користь з того?…
— Е, мамо! Ті, що сидять за нашими плечами, мають її…
— Хто знає, сину?!…
У вікнах вже й добре посірило, як вони нарешті стомилися й полягали спати.
Так, як у неділешній обід, виїздили мобілізовані. Довга валка возів, запряжена худенькими коненятами, ледви сунулася в хмарі рудої порохнечі, а за нею йшли пішком заплакані старці, жінки й діти, виряжаючи на смерть, на згубу, на біду своїх найдорожчих. Серед юрби був Данило. Старі товариші, а в тім і Петро Ґонтаренко тако-ж були мобілізовані. Раділи, що хоч на одну годину побачилися. „Ми їм повоюємо!“ — обурено говорив Петро. „Ми їм повоюємо!…“ — суворо повторяли инші і даремні були тут плаксиві заклики старого попа бути „настаящими защитниками вҍри, царя и отечества“. Всі, як один чоловік, стиснувши зуби, ковтали сльози і душили в собі прокльони, яким ще не настав час вирватися на простір і впасти на голови тих, що творили це всенародне горе… Мовчав і Данило, провожаючи сумним поглядом довгу валку возів, бо знав і передчував початок грізного майбутнього, яке створить справедливий суд і кару гнобителям.
Вертаючи до дому, стрінувся з Марусею, яка вже почула про його приїзд і вийшла на вулицю з надією побачити його. Завернули до церкви на цвинтар і сіли на якусь стару, оброслу зеленим мохом плиту, що лежала на могилі.
— Ну, як вам живеться? — спитався Данило Марусі.
— Як бачите! Збіралася на зіму до Київа їхати, а тепер не знаю…
