Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/47

Цю сторінку схвалено

43

Вирівняв свою велику й непорушну, як з заліза, долоню і приставив її поруч його долоні. Обидва, робітник і селянин, нахилилися над своїми долонями й уважно розглядали їх, а Онуфрієнко сидів з боку і з лагідною ухмілкою стежив за їх лицями. Лице в Данила було сумне й замислене, а в Супоні суворе й похмуре, як придорожний камінь.

— Ех, щоб вдарив отак! — раптом сказав Супоня, складаючи в кулак свою міцну долоню. — Сліду не зосталосяб!…

Данило спокійно всміхнувся й опустив руку в кешеню.

— Знаєте, товаришу Супоня, мені тепер ще не до цього. — промовив Данило. — Мені нема де навіть голови прихилити…

— Як то так?! — здивувався Супоня.

— А так… Безпритульний я тепер…

— До мене йдіть на якийсь час і все буде добре!…

— Ай справді, товаришу Супоня, заопікувалисяб ви нашим молодим товаришем, — сказав Онуфрієнко, — бо тепер на нашій „конспіративці“ не дуже то безпечно…

— Я вже сказав, так чого ще там балакати. — Майже розсердився Супоня, — Ходім навіть в цей час!…

— Ні! Чого так скоро? — став відмовлятися Онуфрієнко.

— Але-ж ходім! — рішучо сказав Супоня, встаючи від столу. — Ви-ж так давно були у мене!

Помешкання Супоні було з одної маленької кімнати й кухні. На кухні якась молода дівчина старанно мила підлогу, а в кімнаті сидів коло стола маленький, як білявий грибок, хлопчина і заклопотанно порався коло якіхось кубиків, будуючи з них хатку.

— То сестра, а це синок, — сказав до Данила Супоня. — Жінка моя торік від простуди померла…

В кімнаті було тепло й чистенько. Пахнуло не то свіжим хлібом, не то смаленим цукром. Крім стола, двох ліжок, великої замисленої шафи, пузатого комодика й декількох стільців, коло самого порога стояла чимала етажерка, тісно набита книжками й часописами.

Данило підійшов до етажерки і став переглядати книжки.

— Ви любите читати? — звернувся з питанням до Супоні.

— Люблю, чи не люблю, але читаю. — сказав просто Супоня.

— Щасливий ви! — зітхнув Данило. — А мені колись мати всі книжки спалила…

Супоня й Онуфрієнко засміялися.

Данило здивовано підвів на них очі :

— Хіба це смішно? Я плакав тоді…

— Буває всякий сміх, товаришу! — сказав Онуфрієнко. — Як злочин робить ворог, то з ним можна й змага-