Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/46

Цю сторінку схвалено

42

— А я трипільський селянин Данило…

— Зелений! — підказав Онуфрієнко, підходячи до них. — Данило Зелений, товариш наш і земляк дорогий.

Данило зненацька почервонів і тихо-тихо промовив:

— Але-ж я досі був Данило Терпило…

— Пусте! — сказав Онуфрієнко. — Скажіть, ви ще не обідали?

— Ні, не обідав. Я ще й ходити тут боюся…

Студентик раптово заметушився.

— Я, товариші, піду трохи пізнійше! Якось воно не зручно йти всім разом… Як дивитися з боку, то цілком підозрілим здається…

— Йдіть собі, йдіть! Страхопуде такий! — жартовливо промовив Онуфрієнко до студента.

Студент з солоденькою міною вклонився і, низенько зігнувшись, наче його давила стеля, швиденько вийшов з кімнати.

— Бестія! — всміхнувся Онуфрієнко до Данила. — На сластьони до „Тараса з Полтавщини“ побіг… Знаю я його, смакуна такого… Ну й нехай собі йде куди хоче, а ми з вами в робітничу їдальню підем…

11. ЗАВОД ҐРЕТЕРА.

В робітничій їдальні, яка знаходилася аж на передмістю, недалеко страшної „Лукіянівки“, завжди було повним повно всякого народу. Ця їдальня була чимсь середнім між клюбом і звичайною „пиварнею“, куди сходилися всі Лукіянівські робітники і де бували різного роду партійні інтеліґенти, аж до звичайних „просвітян“, включно.

Коли Онуфрієнко привів сюди Данила, то до них зараз-же підійшло де-кілько робітників з завода Ґретера і роспочали розмову. Данило їм сподобався відразу. Особливо припав до вподоби якомусь здоровому, грудастому, чорному, з великими руками й костистим голеним лицем робітникові, якого називали — Супонею. Цей Супоня присів коло їх столика і з цікавістю слухав Дапила, як він оповідав про своє життя на селі і своє бажання вирватись з нього, щоб потім вернутися з досвідом праці й боротьби.

— О, тут ви всього научитесь!  — говорив Супоня. — Особливо ховаться від жандармів…

— Ні, я хочу навчитися щось робити. В землі шпортатись мало, хоч я й люблю її! — відповідав Данило.

— А, ну, покажіть свою руку! — сказав Супоня.

Данило випростав долоню, а Супоня став уважно розлядати її.

— Гм… того… з мозолями, але того… рука селянська… Ось моя рука, го!…