39
Тепер єдиною думкою Данила було: як найобережніше попрощатися з матірю, щоб не дуже засмутити її. Боявся й стримувався говорити, щоб не розплакатися самому й не порушити в собі тієї сили, яка була єдиною його опорою. Взяв на плечі тлумака з хлібом, поцілував Олексу й підійшов до матері.
— Благословіть, мамо!
— Кудиж ти, сину, вибіраєшся?! — тільки й могла сказати. Залилася сльозами і стала його хрестити. Руки дріжали, а вона все хрестила і хрестила. Потім зняла зі стіни образка Матері Божої „Почаївської“ і дала йому в руки.
— Хай хранить тебе Мати Божа! Не забувайся, сину, та за свою маму!
Поцілував її в обидві руки й вийшов з хати.
— Я проведу тебе, сину! — скрикнула вона!
— Не треба, мамо! — сказав Данило вже з-за дверий, — Я мушу сам іти…
Вискочила слідом за ним.
— Щож я скажу, як прийдуть?…
— В монастир послушником пішов… Вониж усі знають, що я збірався колись…
Скрипнули ворота і Оксана зосталася сама. Стояла довго і прислухалася, як затихали на сонній вулиці поспішні кроки Данила й Петра. Колиж стало зовсім тихо, Оксана сіла на лоріг і так заніміла. Вийшов Олекса і взяв її за руку:
— Ходім до хати! Тож я з вами…
Наче зі сну пробудилася:
— Ти?… Ти зо мною?… Сину мій єдиний!…
Вхопилася за нього обома руками.
— А того „Кобзаря“ він забрав з собою? — спиталася несподівано.
— Ні! „Кобзаря“ він зоставив.
— Треба його сховати! Добре сховати!…
Схопилася і побігла до хати.
За коловоротом Данило попрощався з Петром і залишився сам. Навколо одні лише поля чорні, на яких де-не-де лежали білі клапти снігу. Повітря пахнуло якоюсь ніжною зеленю і свіжою землею. Озираючись навколо себе, він думав: — „Ґрунт дихає, а я відриваюсь від нього!…“
Звернув з дороги, припав чолом до вохкої землі і промовив:
— Прости мені, що йду від тебе, але я ніколи не зраджу тебе!…
Через два дні був Данило у Київі. Спершу всього подався до Печерського монастиря і, замішавшись в гурті подільських прочан, забрався в „странну“, де на довгих
