32
— Мій Боже! І це говорить соціяліст-революціонер?! Це мені не менш дивно, як дивно вам те, що я вчуся!…
— Не говори так!… Не треба!… Прости мені!… Я так боюся за єдність революційних сил… Вір мені, що це я не для себе!…
— Я вірю, — сказав Данило, — що ви не для себе, але бачу вже, що ви, знаючи свій проґрам, зовсім не знаєте свого народу…
— Я не знаю свого народу?!…
— А знаєте ви мене, наприклад?…
— Так ви-ж до певної міри вчилися і…
Данило перервав його-ж таки словами:
— Де?… Коло хати?… В ямі оцій?… Все, що я знаю, то знаю з нашого життя… З церкви, монопольки, ярмарку, жнив, молотьби, оранки й сіянки та поминальних обідів…
— Ну, вибачте мені!… Я й справді трохи не так сказав!… Тепер такі часи, а я стільки зазнав!…
— Я нічого… Я мужик… Що мені?… — гірко всміхнувся Данило.
— Бачите, коли я йшов до вас, то думав побачити зовсім иншого…
— І, щож, жалкуєте тепер?
— О, ні! Ви дуже цікавий чоловік!
— Як хочете…
— Правду кажу вам! І справді булоб ліпше, як би ви поїхали до міста. З вашим досвідом можна булоб богато дечого зробити… Як би то так знайшлась яка праця!
— Самі знаєте, — не сам я…
— Ну, добре, товаришу Данило! Якось воно буде! Ви, покищо, беріться за працю тут, а я поговорю з товаришами своїми, а тоді, як би що до чого, то ви просто до нас. Згода?
— Я-ж вам сказав, що все, що зможу, — робитиму. Але…
Онуфрієнко схопив його за руку:
— Знаю, товаришу! Не турбуйтеся! Робіть, що можете, а ми вам поможемо…
Стиснули друг другу руки і так замовкли. Почули холод. Глянули навколо себе, а руїни старого палацу вже в снігу.
— От і сніг! — промовив Онуфрієнко.
— Зіма йде. — Сказав Данило.
— Може й ми підем?
— Ходім.
Йдучи назад, Онуфрієнко жартовливо став росповідати про своє життя.
З його слів виходило, що колись він учився в семинарії, звідки його вигнали за якійсь „галицькі“ книжечки. Після семинарії він перейшов до Уманської Сільськогосподарської Школи, якої також через щось не скінчив. Потім тримав іспит на народнього вчителя і довший час
