31
— Закладіть товариство „Просвіту“, або „Споживчу крамницю“.
— А тоді що?…
— Тоді впорядкуєте невеличку книгозбірню — читальню, а я вам з Київа допомагатиму…
— Добре! Я з великою охотою, а тільки мені трудно тут висидіти. Чули вчора?…
І враз червона краска сорому залила його лице. Замовк. Сціпив зуби. Забувся і про Онуфрієнка. Відразу уявив собі своє становище звичайного селянського парубка, який чогось хоче, чогось шукав і вже тим одним викликає підозріння не тільки серед місцевих міщан та підпанків, але й серед своїх же побратимів-селян. Згадав недавні наради Селянської Спілки, пожежу панського двора, пяний крик і гомін, жандармів та дончаків, стримані розмови з матірю і, нарешті, старого попа. Все стало перед ним непрохідними чагарниками, через які треба дертися тільки з гострою сокирою в руках і він відчув у серці таку гостру біль, що мало не скрикнув. Стримався, але не зоглядівся, як з його уст вирвалося:
— От Ґарібальді боровся за волю!…
— Ет, що нам той Ґарібальді?… Чим гірший наш Залізняк, або Ґонта?…
— Вони гайдамачили, а той за державу змагався…
— Ну й держава! — зареготався Ояуфрієнко — Невже ви хотіли-б і собі такої?…
— Чому ні?! — майже скрикнув Данило. — Раз український нарід окремий, то чому-б йому й не створити своєї окремої держави?…
— Так щож з того?
— Нічого! Вільний був би…
— А куди-ж підуть пани українські…
— Панів українських нема, а чужих можна буде й вивішати…
— Ого! Щож ви тоді називаєте Україною?
— Хліборобів-мужиків…
— Ніяк не розумію! — занервувався Онуфріенко. — Ніяк не можу собі уявити такої мужицької держави! Та й деж це видано?!… Ні, нам, треба триматися своїх московських товаришів! Не треба, брати мій, забувати того, що з Москви вся революція зачинається…
— Але-ж на Московщині селяне ніколи ще не повставали!…
Онуфрієнко схопив його за руку:
— Ти ще дитина! Тобі ще вчитися треба!… Розумієш, — вчитися!…
— Я й учусь.
— Де?… Коло хати?… В ямі оцій?…
Данило спокійно всміхнувся.
