29
— Ви, здається, Данило Терпило? — спитався він.
— Так! — відповів Данило.
— Ви, здається, тепер єдний член тутешньої Селянської Спілки?
— А ви звідки знаєте?! — здивувався Данило. — Я тепер так собі… Я ні до чого не втручаюся…
— Нічого, нічого!… — сказав добродій. — Не бійтеся! Я сам член центрального комітету Селоспілки і маю до вас справу…
— А хто-ж ви такий? — обережно спитався Данило.
— Я рідний брат місцевої попаді і називаюся Всеволод Онуфрієнко. Постійно живу в Київі, а сюди приїхав по особистих справах, — відповів добродій.
— А я про вас ніколи й не чув навіть нічого! — щиро признався Данило.
— Та й звідкиж ви могли знати? — сказав добродій. — Сестра мене не любить і цілком забула, а сам я був тут двадцять літ тому назад…
Данило допитливо подивився на Онуфрієнка і подумав:
— Бідний! Він також напевне зазнав чимало всякої всячини…
Онуфріенко наче відчув його думку. Нахилився ще ближче і сказав:
— Тепер у Київі роблять труси і арешти, так я на якийсь час мусів виїхати…
— А в нас жандарми були, з дончаками, — промовив Данило.
— Знаю, знаю! — сказав Онуфрієнко. — Але то ще не кінець… Революції ніхто не зможе задушити… Вона така велика і могутня, як сама душа народня…
— Народ тепер не повстане! — понуро сказав Данило.
Онуфрієнко раптом схопився на ноги і став ходити по хаті. Данило дивився на його довгі й тонкі ноги і йому було чогось жаль його.
— Боже мій! — схвильовано говорив Онуфрієнко. — Там вішають, розпинають, на Сибір гонять, в тюрмах мордують, а тут…
Зупинився проти Данила і мовчки, став дивитися йому в очі.
— Тут, сказав Данило, — потрібна нова віра…
— Що ти говориш, дитино! — скрикнула від печі Оксана.
Онуфрієнко повернувся до неї:
— Ах, ви тут? — сказав. — Вибачайте!…
Сів знову на лавку коло Данила і став говорити:
— Я тепер часто забуваюся, де я і що зі мною? Особливо в тісній хаті, де мало повітря.
— Як хочете, то вийдемо на двір, — сказав Данило.
