20
а через це саме і слухалися. Ніхто не знав, також, і того, що в Спілці був Данило і що він намовляв усіх товаришів не палити хліба, бо то „дар божий“, а зійтися всім разом і поділити його нарівні, щоб „нікому не було ніякої кривди“…
Нічого не знала про це й Оксана, бо не казав він їй. Знала тільки те, що Данило часто кудись виходив і приходив до дому аж о півночі. Ранійш з ним цього не було, через що властиво й турбовалася. Часами тільки, як крізь сон догадувалася, що її Данило, коли не ходить до тієї самої Спілки, так напевне знається з „суцілистами“, які останніми часто навідувалися до Трипілля. Один такий „суціліст“ був навіть у їх хаті і подарував Данилові велику книжку, яку він тепер день і ніч читає. „І гарна та книжка, що Боже!“ — думала Оксана, слухаючи, як Данило читав в голос:
„Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі!
А ти пишалася колись
В добрі і роскоші! Вкраїно,
Мій любий краю неповинний!…“
І плакала Оксана від цих болючих слів Кобзаря і вже не сердилась на Данила, що він з книжками „час марнує“ і слухала вже инше:
„Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить…“
— Ой, свята правда! — шептала сама до себе Оксана. — Свята правда, що кругом неправда, але щож його подієш?… Треба терпіти… Так і батюшка каже в церкві…
Одного разу так і Данилові сказала, а він тільки головою порухав:
— Ні, мамо, насильників треба бити!…
— Бійся Бога, моя дитино! Що ти говориш?! — скрикнула вона.
— Правду, мамо! — відрізав Данило. — Всі, що не працюють, не мають права їсти… Це сказав сам апостол Павло, а не який небудь піп…
— Так ти вже й Бога не шануєш?! — здивувалася.
— Чому ні? — озвався Данило. — Бога я шаную, але попам не йму віри…
Зітхнула Оксана і більше вже не казала нічого; боялася, щоб „до гріха не довів“… Пішла до комори і досхочу виплакалась там, а коли вернулася в хату, то вже не застала його. Думала, що скоро не прийде, але він вернувся, як тільки зайшло сонце. Сів коло стола й замислився, а лице було таке бліде й стрівожене. Олекса,
