18
Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав;
— Ти сиди собі, а я піду стрінути її.
На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з трівогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпеляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад… Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.
І коли серед дощового шуму почув добре знайомі кроки, то радісно крикнув:
— То ви, мамо?!
— Чогож ти стоїш тут, дитино? — замість відповіді ніжно спиталася мати
— Вийшов вас стрічати! — вже спокійно сказав Данило.
— Боже! Який він добрий! — думала Оксана, йдучи з ним до хати.
В хаті вона подивилася на нього. Звичайний собі, як і завжди: бліде й сумне лице, а в очах якась замисленність чудна…
Лягаючи спати, вже в ліжку думала:
— Ой, непевна моя дитинонька, непевна!…
Потім згадала за спалену бабою сорочку і перехрестилася:
— Скарай тебе, Боже!…
…Коли душа в трівозі, то й серце спокою не знає. Марніє білий світ, стають марудні темні ночі і сни дивовижні непокоять серце. І чує серце щось незрозуміле та сказать не може. Всі денні смутки і трівоги скрадаються навшпиньки до постелі і обсядуть її звідусіль, як осінні мухи, закриють собою все радісне й світле і так виснажують сонне тіло…
Спить Оксана і сниться їй, що йде на стрімку гору слідом за Данилком. Важко їй крок зробити, а він летить наче і, навіть, не оглянеться. Стомилася, спітніла, дріжить і просить:
— Зачекай, Данильцю!
І раптом прокидається. Здивовано дивиться по хаті. Тихо. Спить Данильцьо. Спить і Олекса. За вікном дощ хлюпостить. Темно. До дня далеко ще. Глибоко зітхнувши, хреститься і починає шептати якусь молитву, а серце б'ється, а серце щось чує та не скаже тільки…
Заспівали перші півні. Якось веселійше стало. Заспокоїлася трохи і знов заснула і знов сниться їй сон.
