Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/21

Цю сторінку схвалено

17

— Як то так? Нам вчитель у школі казав, що революцію Жиди видумали для бунту…

— Ні, дитино! — поважно промовив Данило. — Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди…

— І ми також? — схопився Олекса.

— А тож як?! — майже крикнув Данило.

— Звідкиж ти про це все знаєш? — цікавився Олекса.

— Селянська Спілка тут є… Я там чув…

— А мамі про це можна сказати?

— Ні, дитинко! — твердо промовив Данило. — Не кажи нічого мамі… Нікому не кажи… Треба мовчати… Це тайна справа…

— Для чого тайна?…

— Для того, щоб пани про це не довідались…

Затихли. Кождий щось своє думав. І знову заговорив Олекса.

— Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.

Данило хитнув головою:

— Знаю! Він для нас і заповідь свою дав…

— Яку?

— Сказав: Борітеся — поборете!…

— І це правда?…

— Правда…

— А звідки ти знаєш?… Також, може, з теї спілки?…

— Ні! Просто з життя!…

— Так тебе життя вчить? — цікаво зазирнув в очі Олекса.

— Егеж… — лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.

Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.

— А наша мама дуже бідна? — спитався Олекса.

— Як і всі селяне! — сказав Данило.

— Алеж вона краща від усіх людей на селі…

— То тільки для нас вона така гарна… Є люди ще кращі від неї…

— Ні, не має! — рішучо заперечив Олекса. — Як я був у церкві, то бачив таку на образі…

— А й справді! — якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.

Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у „бабнику“. — „Щоб так очіпок, то булаб зовсім схожа“… — думав про себе Данило. Потім раптом схопився:

— Не знаєш, куди пішла мама? — спитався Олекси.

— Казали, що зайдуть до дячихи! — відповів той.