16
— А ну-но прочитай, сину! — простягла їх Данилові.
Той тільки глянув і зараз же сказав:
— Це вже читали в нас!…
Вона якось не звернула уваги на те „в нас“, а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися — що з ним діється, але він раптом сказав:
— Книжки мої нащо спалили?…
Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала:
— Як ти смієш так до матері казати? Ти… ти…
Опамяталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.
— Коли то ще було, а він тепер випоминає… — сказала в голос сама до себе й тихо заплакала.
Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.
— Боже мій! Невже покійний говорив правду? Невже він байстрюк? — блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.
Аж на ноги встала.
— Ні, ні!… — шептала до себе. — Він справжній… Та й яким-же він може бути, як не справжнім… То-ж я його породила і тільки я…
Коли він вечером вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.
Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.
Олекса здрігнувся і промовив:
— От, щоб так у полі застукало!...
— Ну, так що? — спитався Данило.
— Страшно… — сказав Олекса і підсунувся до Данила.
— Чого? — спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.
З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ: по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив:
— Данильцю! А для чого оті листочки хтось роскидає?
— Щоб революцію робили люди… — сказав поважно Данило.
— А що таке революція? — допитувався Олекса.
— Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство…
