14
Сусіди, бачучи, як вона живе з дітьми, навіть заздрили їй і казали, що вона відьма і чарівниця, але це її не дуже вражало, бо вона тішила себе надією, що через два-три роки оженить свого Данильця і тоді вже не буде ні в що втручатися і ні про що турбуватися. Про випадок з книжками вона вже встигла забутися й спокійна вдача Данила заспокоїла її настільки, що вже навіть перестала відчувати ту трівогу в серці, яку відчувала досі.
І тепер, під час ярмарку, йдучи з дітьми через містечко, вона сміливо дивилася кождому в вічі, бо була певна того, що її діти чесні на стільки, на скільки чесна вона сама і що вони ніколи, нігде й нікому не зроблять найменшої прикрости, — не то шкоди, — як то робили инші, господарські навіть діти. Мало по малу стали люде поважати й саму Оксану, дарма, що була бідна, і охоче допомагали їй — хто плугом і бороною, на полі, а хто й просто чим небудь при господарстві, бо кождий знав, що за нею не пропаде і коли вона сама чим небудь не відробить, так малий Данило читанням віддячить. — В осени, як справлялися з сійбою і робили „поминальні обіди“, Данило читав на них псалтиря... А читав він гарно, не гірше дяка якого і це не аби як подобалося людям.
Ходючи по ярмарку, Данило ніколи не ставав коло тих яток, де продавалися бублики та цукерки, а любив крутитися на кінській торговиці, де було багато всякого народу аж з других сел і де так гостро пахнуло кінськими кізяками та сіном. Тут він бачив саме нутро мужицької душі і з цікавістю прислухався до того, як скаржилися на свої злидні, через які мусіли вивести з двора останню „гриву“ і як другі, задовольнені й ситі, жартуючи, торгували й за безцінок купляли цю „гриву“, а потім разом пили могорича, цілувалися, лаялися, тягалися за чуби і проклинали друг друга.
Прислухався й придивився до цього всього Данило і порівнював його з тим, що вичитував з книжок і страшно йому робилося за себе, за своє власне життя, бо бачив тут добре все своє майбутнє і воно гнітило його. Бачив і знав, що й він такий самий мужик, та ще й злиденний, буде вік горювати лише для того, щоб чим небудь набити свого живота, а потім сконати й зігнити на порох в якому небудь запущеному закутку цвинтаря і не лишить після себе й сліду ніякого... І так, в його голові стали виникати нові думки про те, як би так всі повстали за одним разом і забрали до своїх рук всі ті землі, які знаходяться в панів, та розсілися б по ній вільними хуторами, а тоді, напевне, не булоб таких злиднів...
І чим далі, тим більше непокоїли його такі думи. Не давали вони спокою навіть у церкві, куди він ходив що неділі „на крилос“. Помогаючи дякові співати величне „Тебе Бога хвалим“, він думав: — „І за що його хвалити,
