Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/16

Цю сторінку схвалено

12

берегах. Хтось з рибалок чув навіть, як він говорив сам до себе: — „Тільки й зостається, що світ білий... що світ білий!“...

Для когось иншого це нічого не означалоб, але для Оксани, яка стільки вже передумала про його чудну вдачу, цього було досить, щоб стратити сон... Відчувала й знала, що це безслідно не минеться, тим більше, що тепер Данильцьо став зовсім инший, чужий наче, якого вона навіть стала не то боятися, не то поважати. І це чудне почуття вже не кидало її ні на одну хвилину, навіть тоді, коли Данильцьо став тим Данилом, якого всі вважали за найщирійшу і найдобрійшу людину в селі. Вона відчула, що перервалася та ніжна нитка, яка досі так міцно звязувала почування матері з почуваннями сина. Тепер син став чужим для матері і вона це примічала з того, як він ходив до клуні читати ті книжки, які невідомо звідки діставав і як він сидів і думав щось про себе, з таким чудним лицем, як то було в нього тоді, коли вона співала — „Ой, гай мати!“...

Розуміла, що син став чужим для неї і що він колись подасться в світ слідом за своїми думками і з трівогою в серці чекала того часу...

 


3. На лоні природи.

Такому загадково непомірному розвиткові хлопчини сприяла сама Трипільська природа. Містечко стояло коло самого Дніпра, а навколо його розгорталися чудові краєвиди невеликих гір, порослих зеленими дубовими та липовими лісами і широкі поля з давніми могилами. В цих лісах були такі затишні закутки, куди, здавалося, ніхто й не заглядає ніколи і туди-то, часами, ходив малий Данило читати й марити на самоті. Забравшись в лісову гущавину і слухаючи врочистого гомону столітніх дубів, він забувався за те, що є звичайний собі селянський хлопчина і називається Данилом, а здавалося йому, що він невідомо звідки зявився сюди і що він зовсім не людина, тільки частина того самого шуму, який наповняв собою ці ліси... І тоді, коли йому здавалося так, його душа випростовувалася й робилася великою, з чого чудувався й сам Данило і, щоб перевірити себе, що це йому не сниться, — кусав себе за великий палець на лівій руці, на якусь хвилину приходив до себе, а там знову марив, аж до самого заходу сонця...

Часами, в свято, йдучи в цей ліс, Данило брав із собою свого меншого брата Олексу і тоді разом ходили на старі руїни якогось палацу, що стояв у лісі над самим Дніпром, і про якого трипільські люде говорили багато ріжних казок