Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/13

Цю сторінку схвалено

9

А мати багато де чого знала ще від свого діда, батько якого наклав головою у Кодні за те, що ходив колись в Мотронецький монастир присягати Залізнякові. Иноді вона й співала і то так чуло, що Данильцьо ховав лице в долоні і крадькома плакав, почуваючи в своїй душі невідоме майбутнє, яке вже таїлося по темних кутках їх убогої хатини й заздрісно чигало на нього... Особливо зворушувала його оця пісня:

„Ой, гай мати! Ой, гай мати!
Ой, гай зелененький,
Помандрував із Трипілля
Хлопець молоденький!...

Помандрував, шапочку зняв,
Низенько вклонився:
— Прощай, прощай вся громадо,
Як що з ким сварився!...

Чи сварився, не сварився,
Так, може, змагався,
Гей, простіте, Трипільчане,
Щоб гай не цурався!“...

Скінчить мати і гляне на Данильця, а він сидить як камінний, тільки очі дивляться чудно так, наче він нічого вже й не бачить перед собою... Міцно стискає в руках пошарпану книжочку з Сампсоном і не знає — де він, і що з ним...

— Що з тобою, Данильцю, може голова болить? — спитається мати, а він тільки гляне на неї:

— Ні, мамо!...

— Можеб ти води приніс, а то вранці й не дотовпитися за людьми коло тієї криниці?...

Данильцьо вставав, накладав батькову шапку, брав відро і йшов по воду. Мати сумно дивилася йому в слід і думала:

— Ой, непевна дитина, непевна!...

Серце матері передчувало весь жах майбутнього і боліло в німій трівозі, якої не могла зрозуміти своїм пригнобленим недолею мізком і, щоб хоч на хвилину не думати про це, переводила очі на свого меншого сина і довго дивилася на його біляву головку, як вона радісно, клопоталася коло своєї нової забавки, — саночок, які йому змайстрував Данильцьо.

— Підмети хату, Олексо! Не всеж Данильцьові робити, — казала вона до дитини і та бігом кидалася до коцюбника, де стояв віник. Але в хату входив Данильцьо і забірав від Олекси віника.

— На що ви його заставляєте замітати, як він ще такий маленький? — казав він до матері і замітав сам.