125
в Міській Думі, аби той дозволив йому перейти на Лівий беріг Дніпра. Генерал дякував йому „за допомогу“ і, разом „з тим“ застерігав його від яких-би не було дальших виступів.
— Охорона міста в моїх руках, а ви до ранку вийдіть собі до Боярки і там чекайте на мої роспорядженння, — сказав ґенерал.
— Так! Я вийти можу, але люди можуть відмовитися виконати мої накази! — пробував Зелений поставити всю справу на иншу площину.
Ґенерал нервово поморщився і сухо промовив:
— Наказую вам зробити це в порядку дісципліни!… Маємо почати з білими переговори, а присутність в місті обірваних повстанців компромітуватиме армію…
— Не знаю, — сказав Зелений, — на скільки ви тепер певні в собі, але говорити так про повстанців після того, що вони сьогодня зробили, вам все-ж таки не годилося-б…
Ґенерал, почервонівши весь, схопився з крісла і в злости, сухо промовив:
— Ну, здається, досить того, що сказав… — Турбуюся не за свою справу, а за загальну… Роблю, як мені велять і йти проти наказів Головної Команди не можу…
Хто знає, чим-би скінчилася ця розмова Зеленого з ґенералом, як би так не зявився Проць.
— Пане отамане! — крикнув він ще з порога. — Супоню вбито!…
Як припечений роспаленим залізом, метнувся Зелений до нього:
— Не може бути!…
— Тільки-що принесли до штабу його трупа…
— Найкращого товариша пожертвували для Київа, а ви… — повернувся Зелений до ґенерала і не скінчив.
Махнув рукою:
— Що там!… Ходім!…
|
|
…Йшли великими гуртами, без усякого порядку. Стомлені й знесилені, пленталися як могли і тільки одні Трипільці старалися бути бадьорими…
Зелений, як ніч темна, понуро їхав на коні між Процем та Ґонтаренком і не відзивався до них ні одним словом.
— Цього вже я ніяк не сподівався, щоб робітники так розгнівалися на нас, що й трупа Супові не віддали нам! — говорив Проць.
— Бо ніхто з робітників не думав, що ми здамося на керунок якогось там ґенерала!… — відповів Ґонтаренко.
