119
Супоня пішов, а Зелений знову потонув у своїх думах. Не можна сказати, що це йому так подобалося, або що робив це навмисне, з якоюсь особливою метою. Ні! Це якось само собою склалося так, що він став відходити від усіх куди небудь в гущавину, знайомого йому ще з дитинства трипільського лісу і тут, згадуючи своє минуле, думав про сучасне, яке гомоніло навколо його буряним гомоном і тисячними голосами виспівувало вимріяну пісню визволення. І в той час, як він сидів на самоті і думав, весь трипільський ліс був сповнений чудного життя і руху, який не зупинявся ні на одну хвилину. Коло ясно палаючих огнищ сиділи засмалені літнім сонцем діти ріллі і чулими голосами співали своїх улюблених пісень.
Зарослий чоловічина з Видубецького був не-аби який співака і за це його любило майже все повстанче товариство. І там, де тільки він зявлявся, зараз-же затихали пусті реготи і веселі, безжурні, часто збиточні лиця, робилися поважними й задумливими при перших-же словах:
„Та вже років з двісті,
Як козак в неволі,
По над Дніпром ходить,
Виглядає долі…“
і сотні дужих голосів підхоплювали:
„Гей, гей у неволі, у ярмі,
Під московський караулом, у тюрмі!…“
Почувши тужний спів, старої української пісні, міські робітники, які не так давно стали приєднуватися до „мужицького Зеленого“ і ще не встигли вивчитись мови того народу, разом з яким вирішили змагатися за спільну й кращу долю, кидали своїх „дрібушечок“ і прислухалися до слів сумної пісні-повісти.
— Ех, харашо пают рєбята! — захоплено говорив білявий робітник до своїх товаришів.
— Да, ето не то, что наші фабрічниє! — обзивався до нього якийсь рижий.
І пробували самі співати, хоч не призвичаєний язик важко вимовляв мягкі слова української пісні.
Не раз чув Зелений їх спроби співати разом із всіми і щось дивне приходило в його душу. Дивувався з тієї великої і незрозумілої зміни людей, яка відбувалася на його очах. Пригадав собі завод Ґретера, коли працював там, так ті самі робітники були цілком иншими. То була правда, що вони змагалися з роботодавцями і марили революцією, але також було правдою і те, що вони цуралися селян-
