8
дуже подобався батькові і коли він приходив до дому пяний, то зараз-же заставляв його проказувати собі і, тоді, як Данильцьо проказував цей жалібний псалом, батько журно хитав головою і плакав, а мати дивилася й думала про себе:
— Ой, не проживе ця дитина на світі, не проживе!... Отак і помре від кору, або шкарлятини...
Однаково, як прийшли в село пошести всякі, то Данильцьо щасливо переніс не тільки що кір та шкарлятину, але й самий дифтерит. Було це тоді, як умірав батько. Через це саме Данильцьо мало що й памятав його смерть. Знав тільки, як приходили в хату якійсь люде, як відчиняли настіж двері, коли виносили труну і як від того було зимно на горячій печі, де лежав Данильцьо і його менший брат Олекса. Пригадував ще, як потім плакала над ними мама і як приказувала:
— Діточки мої любі, діточки мої милі, щож я тепер робитиму з вами?...
Весною мама показала на цвинтарі батькову могилу з великим дубовим хрестом, але вже не плакала й не зітхала. Вона вже встигла призвичаїтися бути самою і почувала себе навіть краще, бо не було кому сваритися й розганятися з кулаками...
Покійний, крім довгів та злиднів, залишив після себе невеличку скриньочку з ріжніши казочками та житіями святих, яка перейшла до розпорядимости Данильця. Звідси він довідався про „Соловія Розбійника“, який свистав „на дванайцять миль“, про могутнього Сампсона, якому хитра Даліла обрізала волося і взнав багато дечого иншого, від чого солодко замірало й радісно тремтіло його маленьке серце. За цю скриньочку з казками він охоче простив батькові всю його суворість та жорстокість і з вдячністю згадував той час, коли той учив його трудного „аз, буки, віди“...
З виду свого Данильцьо нагадував батька, але вдачу мав своєї матері. Русява головка з розумними сірими очима часто хилилася на груди і так марила бути могутнім Сампсоном, який не чуючи ніякої болі від ворожих ударів, сміливо йде широким полем на зустріч ворогам, що тьмою тьмущою насунули на Трипілля...
Згодом, як йому було вже десять літ і він став пасти сільську череду, ці мрії змінилися. Сидячи в степу на могилі, він дивився на широкий, битий шлях, що тягнувся аж до самого Київа і думав про те, як колись покине своє село і піде разом з якімісь прочанами до святого Печерського Монастиря і зробиться там великим преподобником, до якого звідусіль будуть іти за порадами бідні люде і як він ні в чому не буде відмовляти їм...
В довгі зимові вечорі він сидів і в стосотий раз перечитував про Сампсона, або слухав, як розказувала мати.
