115
Отаман Зелений, схиливши голову на груди і сціпивши зуби, мовчки слухав сумне оповідання Марусі про те як після Уманя розійшлися чутки, що він утік до Трипілля і як туди приходили шукати його, як випитуючи, катували господарів і на смерть замучили його рідну матір… Говорила і про себе, як вона зібрала коло себе сотню хлопчаків і серед ночі напалася на ворожий штаб і до ноги знищила там усіх і як після цього стала ховатися по трипільских горах та ярах…
Слухали повстанці цю росповідь і тільки зітхали, а отаман Зелений стояв, як мур міцний і, як хмара темна, нависло його важке чоло над палаючими очами. Дивилися на нього повстанці і бачили, що вже не підуть вони ні на Черкаси, ні на Літинь, як перед тим думали, а кудись инше прийдеться вдаритися, — туди, де більше всього його ждуть і прагнуть помсти.
Нарешті отаман скрунув головою, наче відганяючись від спасівчаних мух, і повернувся до повстанців:
— От що, товариство чесне! Треба нам, не гаяти часу, і заявити про себе там, де нас і не сподіваються зараз! Підемо, товариство, під Київ святий!…
— Як під Київ, так і під Київ! — озвалися повстанці. — Хіба нам не все одно, куди йти?…
— Як хочете і куди хочете, аби помста була! — сказала товаришка Маруся. — Її всі ждуть і не діждуться…
Затихли на мить і, було чутно, як глухо гомоніли дерева, наче перед бурею. А буря вже зовсім близько, ось тут, серед цих скамянілих лиць, в цих глибоко ображених серцях і вона не забариться розгорнути свої дужі крила і обгорнути ними широкі простори жадаючої української землі і помститися ворогам лютим за кривди їх. І чує серце Марусі подих цієї бурі, і тремтить уся, дивуючись, що й вона тако-ж частка цеї бурі і, в той-же час, згадує за своїх молодих побратимів, які тепер сидять десь у Трипільських горах, нетерпеляче чекаючи її повороту і враз схоплюється на ноги:
— Я йду вже!…
— Куди? — схопив її за руку Зелений.
— Туди, до своїх, бо вони чекають…
— Зажди до ранку і тоді все вирішимо…
— Ні, ні! Я своє зробила і мушу йти. А ви як хочете…
Повстанці здивовано питалися:
— Куди-ж ти серед ночі?…
— До своїх іду, щоб потішити їх… — відповіла.
— З Богом, товаришко!…
— З Богом, сестричко!…
— З Богом, Марусю!…
Вклонилася ще раз отаманові до самих ніг, схопилася і зникла в лісі.
