97
Щось нове озвалося тут. Здрігнулися, наче хто гострим ножом доторкнувся до самого серця. Озирнулися — що це? Ах, тож це сам отаман Зелений співає… Зігнувся ще низче на шаблю, наче на його плечі лягла незмірна вага чорнозему родючого. —
„Чи привикла, сестро,
Та під Москалем жити?…“
Щось страшне спалахнуло в очах побратимів і зустрілося з полум'ям огнища. Міцнійше стиснули руки холодні люфи наладованих рушниць. І враз обірвався голос отамана і він повернувся до всіх з новим лицем, осяяним якимсь незвиклим сяйвом. Глянули й заніміли. Ще ніколи не бачили його таким. Зашептали між собою: — „Як святий, як святий…“
В той час між вітами дерев з'явився срібний кружок місяця і всі побачили, що то місяшне сяйво впало на його лице. Між деревами заходили чудні тіни. Дядько Пилип озвався перший:
— Ну й пісня-ж!…
Незрячий опустив кобзу на коліна й собі сказав:
— Пісня, братіки, душа наша!…
Отаман Зелений повернувся до товаришів:
— А ну, хто там з голосом, виходь сюди! — гукнув.
— Таж я можу! — озвався Ґонтаренко. — По нашому, як колись в Трипіллі…
— Заспівуй, товаришу! — сказав Зелений, але в той час до нього підійшов якийсь здоровенний чоловічина й сказав:
— Та, той, як що дозволите, то я затягну!…
— А ви знаєте якої? — спитався Зелений.
— Як би не знав, то й не просив-би. — сказав здоровий чоловічина. — Я всіх ченців навчив її співати…
— А ви з монастиря, чи що! — здивувався Зелений,
— З Видубецького, пане отамане! — відповів той.
— Ага!… Ну, гаразд! Зачинайте!
Зарослий чоловічина вирівнявся, склав на груди руки і з його грудей покотилося громове:
„Ой, гаю мій, гаю,
Та густий, непрогляну…“
Ліс задріжав, задвижав і стоголосою луною озвався по всім таборі: „Та густий, непрогляну“…
Співали довго і врочисто, як на Великдень у сільській церкві і затихли тоді, як дійшли до того — „Чи привикла, сестро?…“ Тоді після хвилини напруженої мовчанки, несподівано, але одностайно вирвалося з усіх грудей могутнє:
— Слава нашому отаманові, слава!…