6
Зявився на світ білий перед самим сходом сонця. Казала мати, що мав бути щасливий, бо в „сорочці родився“... Тільки сталося так, що та сорочка пропала, бо баба, яка доглядала породільниці, поклала її на припічок сушитися, а вона якось попала в піч і згоріла там...
Потім його охрестили й назвали Данилом. Купали в конюшині, щоб „здоровий був“...
Згодом, як на світ зявився малий брат Олекса, про Данильця перестали турбуватися і він став сам собі рости. З перших же днів свідомости своєї став черпати мудрість мужицького життя і вчився працювати, як працювали його мати Оксана й батько Степан, як працювало все село...
Чудний якийсь був він: завжди сумний, замислений, поважний, наче старий. Не любив він тих забав, якими бавилися його ровесники. Було забереться десь у коноплі, насипле там невеличку могилку, поставить на ній маленького хрестика з лободи і молиться до нього...
Раз мати взяла його за руку і сказала;
— Що ти робиш, дитино?...
Він злякано відповів:
— Голготу, мамо!...
Мати розповіла це батькови, а той розсердився і накричав на малого:
— Як ти, шибенику, хоч ще раз будеш так бавитися, то я тобі вуха пообриваю !...
Нічого не сказав на це батькові малий Данильцьо, бо знав добре, яка важка рука в батька. Вже нераз закоштував він її підчас голодних днів та пяних сварок у хаті. Батько Данильця хоч був і трудящий, але часами цілими неділями пив і тоді в їх маленькій хаті робилося холодно й голодно. Як би так не старанок матері, то, напевне, давно все пішлоб прахом. Дивився Данильцьо своїми малими оченятами на світ білий і не міг збагнути, через що в мами такі великі синяки під очима і чого вона так гірко плаче, коли колише його меншого братіка. Знав одно, що коли він просив їсти, то мати плакала й нарікала гірко:
— І доки так буде, Боже?!...
Тоді він уже й не казав нічого, а залазив куди небудь у темний куточок і починав там щось своє думати... І те, що він думав, заколисувало його і він так солодко засипляв там, що потім мати не могла добудитися...
Одного разу прийшла до його матері та сама баба, що колись спалила щасливу сорочку, і сказала:
— Чогось ваш Данильцьо людських дітей цурається... Завжди собі сам, як бурян дикий...
Мати в той час поралася коло печі і, не підводячи своєї голови, сказала:
— Йому й так добре! Чого це ви так турбуєтеся?...
