В моїх вібруючих руках.
Чи в її трепетному тілі
Смутна свідомість виника?
Чи світовий, великий розум
Її хоч подихом торкнув?
Чи що приймає та істота,
Що криє вічну таїну?
В криштальному первоти драглецеві
Ламається і кришиться яскравий промінь днів
Мов мужня сила в млі любовній.
Дробиться іскрами в вінцевому хресті
Її алмазних, захололих соків
Могутній сонячний каскад.
Небрежний палець мій
Поранив ткань її холодну…
Рана без болю, а чи біль тоскнотний?
Приймає, чи не зна, де смертний перехід?
Чи може тільки я,
Прибитий скельним гнітом,
Очікую хвилин розпаду
Свідомости моєї,
Прикутий силою природи
До свого вічного терпіння — божевілля,
Я — чоловік,
Та верховенна частка
Усіх живих і прорісних творінь:
Медуз, слонів і тощих мочок моху,
Всіх атомів, що несвідомі себе,
Свого міцного дзигу електронів?
Чого в терпінні смертному тоскнію?
В моїй корі мізковій —
Прямій рідні медузам,
