і Паспарту засїли на лаві, напротив місця призначеного для суду.
Незабаром війшов судя Обадія, а за ним писар. Судя був чоловік грубий, округлий. Здоймив перуку завішену на гвоздю і легко вложив єї на голову[1].
— Перша справа, — сказав.
Відтак, сягаючи до голови, закликав:
— Алеж се не моя перука!
— Дїйстно, пане Обадія, се моя — сказав писар.
— Любий пане Ойстерпуф, щож ви хочете, щоби судя видав добрий засуд в перуцї писаря?
Замінили перуки. В часї тих приборів, Паспарту сидїв як на вугли, бо сказівка на годиннику посувала ся, здавалось, дуже скоро.
— Перша справа, — повторив Обадія.
— Пилип Фоґ? — відозвав ся писар Ойстерпуф.
— Єсьм, — відповів пан Фоґ.
— Паспарту?
— Єсть!
— Добре! — сказав судя. — Обжаловані! вже від двох днїв глядають вас по всїх дорогах.
— О щож нас обжаловують! — крикнув Паспарту.
— Зараз о тім дізнаєтесь, — сказав судя.
— Пане, — обізвав ся тогдї пан Фоґ, — я анґлїйский горожанин і маю право…
— Чи вас чим обиджено? — запитав судя.
— Цїлком нї.
— Добре, закличте жалібників.
На приказ судї отворили ся двері і возьний увів трех індийских сьвящеників.
- ↑ Перука єсть тут урядовим анґлїйским накритєм голови.
