— Бідна! — шепотїв Паспарту, — живцем єї спалять!…
— Так, — говорив ґенерал — спалять єї; инакше, ви й не увірите, яка сумна доля ждала б єї між своїми. Обтяли би їй волосє, живили-б єї ледве дрібкою рижу, відпихали-б єї як яке нечисте єство і она померла би десь в кутї як паршива собака. Длятого сама гадка о такім страшнім житю приневолює ті нещастні єства до жертви скорше, як любов або релїґійна ревність. Але нераз бувають такі жертви дїйстно добровільні і треба цїлої енерґії правительства, щоби їм перешкодити. Перед кількома лїтами, коли я мешкав в Бомбаю, прийшла раз одна молода вдова просити, аби їй дозволено спалити ся разом з мужем. Очевидно, що правительство відмовило. Тодї вдова схоронила ся до одного независимого князя і таки довершила своєї жертви.
В часї оповіданя ґенерала хитав провідник головою а відтак відозвав ся:
— Завтрішна жертва не буде добровільна.
— Звідки знаєте?
— О тім знають всї в Бунделькундї.
— Алеж тота нещастна жінка цїлком не опирала ся, — замітив Кромерті.
— То длятого, бо єї запоморочили димом з конопель і опіюмом.
— Кудиж єї повели?
— До паґоди Піллаї, дві милї звідси. Там через ніч буде ждати смерти.
— А смерть наступить?
— Завтра рано.
По тім поясненю провідник вивів слона з гущавини і сїв на єго шиї. Але в хвили, коли мав вже пу-
