дане відірвано від основного задуму і змісту цілого твору, в якому воно було висловлене, значить, від 93-рядкової поеми “Юродивий”, що була написана наприкінці 1857 року й опублікована вперше О. Кониським разом з іншими недрукованими поезіями у Записках НТШ (т. XXXIX) в 1901 році, значить, 40 років після смерти Поета. Ця поема, на думку деяких дослідників, це тільки початок або пролог до заплянованої Шевченком епопеї “Сатрап і дервіш”, дехто вважає “Юродивого” прологом до ненаписаної поеми про каторжан на Байкалі, ще інші віршовим конспектом нездійсненого твору, або просто незакінченою поемою чи фраґментом поеми.
Абстрагуючи від усіх “за і проти” того чи іншого погляду, треба ствердити, що “Юродивий” і з формального боку і за своїм змістом є цілком закінченою цілістю, малою поемою, зближеною своїм патосом й емоційністю до пізніших подражаній Шевченка старозавітнім пророкам і псалмам, що усіх їх він зактуалізував або перетворив у поетичні звернення до України. Написана після звільнення із заслання, в Нижньому Новгороді, подорозі “з тюрми, з неволі”, ця поема усім своїм змістом, усіми своїми асоціяціями й аспектами пов'язана з Україною. Підкреслене це вже в перших рядках поеми ствердженням часу дії: “во дні фельдфебеля-царя” , значить, за царювання Миколи I-го, коли “Україну правили” капрал Гаврилович Безрукий, як називає Шевченко Бібікова, генерал-губернатора Київщини, Поділля й Волині наприкінці 30-их і 40-их рр. XIX ст., “унтер п’яний Долгорукий, тобто князь Долгоруков, що в 40-их рр. був губернатором Харківщини, Полтавщини і Чернігівщини, і “єфрейтор малий” — ренеґат Пісарєв, що був начальником канцелярії київського генерал-губернатора. В історії України Бібіков і Пісарєв записалися — чого сьогодні не згадують советські коментатори — безоглядною русифікацією Правобережжя, ліквідуванням польського революційного руху і розкриттям Кирило-
