Душа поета сумує, плаче, терпить муки в Україні — »неприязнім краю«, такі люті муки, що рада б десь одпочити, де не було б чути людського плачу, де »людей не чуть, не знать і сліду страшної людської ноги«, одпочити чи за хмарами, чи в снігу, чи в кризі, чи десь у якійсь країні, що не полита слізьми та кровю; вона рада хоч на край світу пошукати раю-спокою, бо не в силі вже видержати далі лютих мук — тим лютіших, що земляки не розуміють душевних мук поета, не розуміють навіть свого власного душевного стану. Їм нудно, вони нарікають, кричать, лаються, якогось раю на тім світі бажають, але в чому саме той рай та їх лихо, як могли б вони самі свою долю поліпшити, не покладаючи всієї надії на царя або на Бога, того вони не знають, не чують і не добачають. Коли на їх очах хтось із сердешного »отечества« »кров як воду точить«, то братія мовчить собі, »витріщивши очі, як ягнята«. »Нехай — каже — може так і треба«… Так з »отечеством«, якому тепер »чорнилом политі, московською блекотою в німецьких теплицях заглушені« землячки вірно служать. Вони »киснуть в чорнилі, по-московській так і чешуть, сміються та лають батьків своїх, що з малечку цвенькать не навчили по-московській«, служать тим, що Україну катували й катують, розпинали й розпинають. — А з Україною що? Ніхто з них ані думки не має про свою безталанну матір, убогу небогу. Вони її покинули, відцурались, і вона осталася бездітною вдовицею. Лише поет, сам один, ночами літає на розмову тиху, сумну, на раду до матері України…
Для поета ясно: щоб на Україні сонце встало, мусять діти України на ворога стати. Тому треба діток годувати,
