Ото Мазур і собі,
З набоженства свого,
Перед себе захопив
З каменя сьвятого.
І аж крекче неборак,
А сьвятого носить,
Та щоб живо обійшли —
Пана Бога просить.
А тут йому на біду
Тілько що ступають,
А навколо обійшли,
Знову починають.
Бачить Мазур, що нїяк
Справи не докаже,
Бух об землю тим сьвятим,
Та до нього й каже:
„Був-єсь, каже, молодий,
То тодї носили,
А тепер ходи і сам,
Менї не до сили!”