По то́му тут і інде нам стали доводити (що ми не згірш і самі знали), що росийська мова вироблялась не лише одними Росиянами але й Українцями те-ж, і тому росийська мова буцїм не є тільки росийська, московська а заразом й українська — се мовляв історична спільна за для обох народностий мова. Українцї могли з певним признанєм згодитись, що нищителї й гнобителї україньскої народності признали заслуги для росийської книжної мови Українцїв, як Славинецького, Полоцького, Прокоповича, Капниста, Богдановича, Гнїдича, Наріжного, Гоголя і и.; Українцї могли ще додати, що й польске письменсьтво либонь може налїчити між своїми робітниками не одного Українця; про те-ж, чи може росийсько-московська „історична мова“ заступити українському народові рідну, про се рішати найбіль компетентними певне могли бути самі Українцї, в усякім разї більш від лукавих московських прихильників українського люду.
Раз нема української мови — нема й народности такої, титул „український“ не має не те що історично-национального значіння, але й етноґрафічного: „Україна“ (буцїм) нїколи не мала власної історії; Український народ (буцїм) є чистий росийський народ (М. В. 1863 Нр. 136).
На те, що „східна половина (Росиї) без західної може провадити тільки життє азиятського ханьства“ (М. В. 1865 Нр. 262), ми тим скоріш згоджуємось, що розумне спільне житє України та Московщини ачей-же не вимагає смерти однїєї з їх. На жаль нам великий ми не усе удостоювались титла „чистого росийського народу“. Частїш ми були якимись прокаженними і наша мова не була вже чистою росийською. Хоч бо „український говір визначуєть ся багатьма стародавностями, але крім того він переповнений (буцїм) словами та реченями польскими, як от: „хоч гірший аби иньший“ (?) „хоч чорт аби не Москаль“ (хто-ж окрім Ляха раднїший Москаля
кіля б не йшов він і на яких мотивах не був би заснований“. (Совремер. Лѣтопись. 1863 Ч. 24. Нѣсколько словъ въ отвѣтъ Костомарову).
