лись, що україньство мусить бути греблею тому централїстичному потокові, що намагається знищити польску народність і там, де вона має право жити.
В росийській-же лїтературі письменський рух укр., будучи гучним проявом демократично-национального, життя, викликав проти себе саму дику злобу в реакцийнім таборищі.
Поперед усього не признавалось істнованнє украінської мови, а потім і українського народу. „Із нїчого одразу де узялись герої та півбоги, об'єкти, поклонення, великі символи нововигаданої народності. З'явились нові Кирили і Методиї з дивовижними граматками і на сьвіт Божий пущено ману́ про якусь невідому українську народність. Української мови нїколи не було і не вважаючи на всї потуги українофільскі і тепер немає“. (Моск. В. 1863 Нр. 136). „Та не те, що Поляки, котрі усе раднїші намутити в прозоро-чистих водах московського моря, стали підпирати „нововигадану“ українську народність, але сливе сьвіт увесь став з ними накладати за для того-ж. Нащо вже Мікльосич, „кебетливий та невсипущий дїяч славянської лїнґвістики“, та й то — щоб ви думали — і „сей знакомитий славіста з потайною думкою догоджуючи єзуїтсько-австрийській сістемі признав український говір за самостійну мову“. (16. Нр. 220).
В усякім разї хоч „кебетливий та невсипущий“ Мікльосич і став накладати з єзуїтсько-австрийско-польско-українофільскою інтриґою, проте мав-же він якусь підставу трактувати український „говір“ яко мову і на одній неґациї вже не можна було обмежуватись, треба иньшої якоїсь версиї. „У множества особистих говорів південно-західного краю“, міркує Катков (М. В. 1863 Нр. 136), „є правда спільні прикмети, с котрих певна річ штучно й можно виробити особливу мову“, але жити ся мова неповинна, бо „усяке намаганє піднести та розвинути на шкоду жиючій історичній мові краєве наріччє не може нїякої мати иньчої льоґічної мети, як не розбити народну цїлість“ (ibidem)[1].
- ↑ „Усякий роздїл на моє й твоє в полїтичнім житті між сими обома частинами роспйського народу буде злочиньство, від-
