вати яку хоч народність в Росиї, сьому певне й сама московська реакция не няла віри.
Справдї, рух письменський на Вкраїнї почав ся ще при кіньцї віку XVIII і не замирав з того часу. Що сей рух зміцнив ся і збуяв з нової доби після Севастополя, тому були два головні двигачі: в роках 40. та 50. працював великий український кобзарь Шевченко, котрий один варт цїлої лїтератури, а другим чинником був загальний поступовий рух в Росиї після знесення кріпацтва, коли суспільність почула якусь пільгу після запеклої Миколайщини.
Що значив Шевченко для українофільства тодїшнього, про се сьвідчить хоч би й Катковський Русск. Вѣстн. 1863, Н. 4.
„Політичне відорванє України відкладувало ся (Українофілами) на колись, тільки як ідеал. Попереду треба було відрізнити Україну інтеллєктуально, витворити письменство і запровадити шкільну науку на українській мові. Змаганя їхнї на самім початку були задавлені, але не до решти знищені[1].
„З другої половини минувшого десятилїття за для їх почалась слушна година. До „Кобзаря“ на київському унїверситетї прихильних до українофільства було не багацько. Шевченко зробив незвичайнне враженє; се ще виразнїш виявилось, коли з'явилась „Основа“. Потік ринув все дальш та дальш і захопив більшу частину студентства“.
Український письменський рух, правда, викликав спочуттє між частиною польскої громади, але до р. 1863 се спочуттє було більше романтичним, зашкарубла в своїх старосьвіцьких ідеалах шляхта з ворожнечі до „хлопоманьства“ брала навіть інїциятиву в гонительствах на україньство і бажала краще накладати з полїцийним централїзмом[2]. Се вже після р. 1863 Поляки надума-
